Головна » Статті » Історія

Коротка історія села Синьків

 Історія села Синьків сягає в далеке минуле. Перша згадка про нього в літописах належить до 1427 року. І хоч в ці роки над нашим краєм прокочувались навали татаро-монгольських орд, але село не стало безлюдним. Мешканці, що встигали ховатися в лісах , знову і знову відроджували рідні домівки і розбудовували свої господарства.

Про заселеність села перші відомості знайдено в поборовому реєстрі 1578 року та в люстраціях 1578 року. На той час в Синькові було 58 оподаткованих господарств.

Село розміщено у 25 кілометрах від річки Збруч, що впадає з півночі до Дністра , і яка була границею між царською Росією та Австрією, межи східною та західною Україною, та за 25 кілометрів від районного центру Заліщики. Над самим Дністром лежить гарне село Синьків з веселими квітучими садами і біленькими хатами. В 1900 році було там біля 1000 дворів. Південна сторона села розміщена на рівнині, над самим Дністром, а друга поза головною дорогою на північ, попід гору зі скалами, які домінують над Дністром.

Західний бік села розташований в гарній котловині. Серединою її тече річка- люди звали її «потік»-і впадає до Дністра.З обох боків потока розрослися гарні берестові гаї, де в місяці травні мали свій осідок солов’ї і місячними ночами хвалили мелодійними співами свого Творця.

              В тій котловині, над річкою, стоїть гарна мурована церква св. Миколая (перенесення мощей св. Миколая) 22 травня відбувається відпуст.. При ній, при кілька- тисячнім здвизі поломників та 30 священників з сусідніх сіл відбувався рік-річно великий відпуск. При цій церкві був монастир Отців Василіан. Він побудований в 1883 році. і стояв не змінений до заняття більшовиками до 1939- року, і служив за резиденцію парохам села Синькова. За Австрійського цісаря Йосифа ІІ був закритий, а Отці Василіани переїхали до Кам’янця- Подільського. Церква і монастир перейшли до громади Синькова і стала парохіальною церквою. Біля церкви – мурована двоповерхова дзвіниця з чотирма дзвонами. Крім того на цвинтарі побудували два парохи каплицю на 150 осіб з двоповерховою дзвіницею і трьома дзвонами.

         Друга церква в Синькові була дерев’яна і найменувалася церквою Різдва Пресвятої Богородиці з часів ХVІІІ ст.  Вона мала гарний старовинний іконостас, який в1880-1890 роках був  відновлений, а сама церква була перемальована, бо до цього часу були немальовані бруси.Малював і відновляв іконостас зимовою порою маляр з Станіслава (нажаль. немає ніяких звісток ,ані переказів коли вона збудована). Є один старовинний переказ, що цю церкву принесла вода під час великої Дністрової повені. Одне певне, що вона вже існувала перед цісарем Йосифом ІІ- сином Марії Тереси, як парахіальна церква під іменем Рождества Пречистої Діви Марії. За часів Радянської влади церква була закрита , не реставрувалась, почалось інтенсивне гниття дерева , з якого вона була збудована і громада села змушена була розібрати споруду з проблем безпеки.

Священиками були: о.Григорій Генкевич, який помер, маючи 80 років.

                              Потім 2 роки зять о. Г. Генкевича о. А. Бальніцький.

                              Після 2 років завідательства о. Бальніцкого заняв парохію вже в старшім віці.о..Йоан Кушик.Він помер в 1916 році.

                               В 1926-1927 роках був парохом о.Василь Мандрусяк.

В 1930 році, за Польщі заходами прикордонної сторожі збудовано костел до якого доїздив ксьондз із Винятинців.(10км.)

Село має форму неправильного трикутника. Частини села мають такі назви:

                              Дересів(східна частина);

                              Дідори (середня);

                              Запорожани (північна);

                              Швабівка (західна).

Крім того свої назви мають ряд вулиць:

                              Гостинець;

                              Жидівська;

                              Дюгова;

                              Лобурівка;

                              Шайба;

Панський город.

За селом простягаються ліси , що оточують його з північно-східного, північного та західного боків. Вони мають такі назви: Верховина, Діброва, Щербанева, Просколіс, Гарамишин.

Свої назви мають і поля. Це Перейма, Гончарівка, за Дібровою, Додатки, Задні гони, Шелепівка, Дем’янівка, Під корчунком, Монастириськ.

До 1939 року діяла нова мурована трикласна школа, за Австрії з українською мовою навчання, за Польщі –змішаною.

Вчителями були переважно українці, рілко траплялися поляки.

Найчастіші назви прізвищ: Запорожани, Когути. Марущаки, Костинюки, Дідори. Каралаші, Пупези, Бзові, Сторощуки, Саламандики, Курійці, Федюки.

В селі діяла читальня «Просвіти», що мала свій власний двоповерховий будинок, побудований перед першою світовою війною. В нижній частині будинку містилася олійня, а на другому поверсі читальня з театральною залою і бібліотекою.

Після війни зал читальні виявився малим тому в 1929-1930 роках побудовано  «Народний дім» з великою театральною залою і приміщенням для кооперативи.

При читальні була бібліотека а в читальню надходили газети: «Народна Справа» «Новий час» «Діло» «Правда» і «Сіль-Роб», а пізніше «Перелом», працював театральний гурток і хор.

З економічних організацій діяла кооператива споживчих товарів «Надія» з двома крамницями-філіями в східній і західній частині села. В 1937-1938 роках – засновано кредитову кооперативу та молочарню. В  1935році засновано товариство «Луг» Згодом відкрито дитячий садочок на час літніх робіт.

Важливу роль в організації культурно – просвітницької роботи відіграло створення в селі відділу «Союзу Українок».

На території села діяли і польські організації – «Стшельци» та «Кулко Рольниче» Представники польських організацій проводили роботу на загострення відносин між поляками та українцями. Пацифікація не минула і Синькова. Найбільше потерпів тоді від неї місцевий учитель Іван Курієць. Його було заарештовано і позбавленено вчительської посади, опісля вивезено до Берези Картузької де перебував аж до вибуху війни 1939 року.

Активістами суспільного життя села були: Іван Курієць – керівник місцевої школи, випускник учительської гімназії у Заліщиках  його дружина Софія , дочка  а також тодішній студент Жолкевич В. що потім був священиком у Торонто, який приїзжав часто до Синькова на вакації до родини та вчитель Гуменюк М.З Синькова походили вчителі: два брати Андрушки, з яких Петро вчителював у Скалі  Борщівського повіту, а Іван у Польщі.

За австрійських часів у селі була корчма, яка згоріла в першу світову війну і вже її більше не відновлювали..На Дністрі було кілька водяних млинів, які працювали лише від весни до осені тому , що зимою вода в річці замерзала.

Серед селян були ремісники: кушніри. шевці. ковалі, муляріі теслярі, стельмахи (будівничі хат).

Власником маєтку був граф Голуховський, власник Гусятина. Він не жив у селі а господарювали посесори-орендарі. В 1936-1937 роках багато селянської землі було забрано і поділено між колоністами із Шлеська, а Синьківські селяни в більшості були малоземельні або зовсім не мали землі.  З причини недостачі землі і праці наші люди емігрували до Канади Америки та Аргентини.

Загальна еміграція з Поділля  почалася з Синькова в 1896 році. В 1895 році з’явилася в Синькові читальня «Просвіти» Зі Львова З Просвіти прийшло кілька десятків брошур в дарунок на початок бібліотеки – читальні і між ними була брошура «Про вільні землі», написана професором Олеськовим. Як ту брошуру прочитали, так зараз почали думати про Канаду. Вибрали з поміж себе Василя Стефуру і Якова Шелепа і вислали їх обох до Львова до Олеськова, щоб почути від нього особисто дещо про Канаду. Та коли ті два делегати вернулися зі Львова, так зараз почали готуватися до виїзду до Канади; 10 родин з усіма дітьми а 4- самітні; то були Никола Когут, Онуфрій Смук, Яків Шелеп і Іван Саламандик. А з родинами Іван Сторощук, Йосип Бзовий і Василь Стефура.

На південному березі Дністра, напроти Синькова, на Буковині стоїть гарне село Брідок, Заставнівського повіту. З цього села прилучився до Синьківської групи Василь Загара зі своєю родиною. Він був першим емігрантом з Буковини до Канади.

Потім в 1897 році, на весні виїхало до Канади 150 родин, в 1898-70. Найбільше поселенців прибувало з Заліщицького, Борщівського, Копичинецького повітів і поселялися на околиці Стюартбурна, що знаходиться за 55 миль на південь від Вінніпегу .На весні 1897 року приїхав до Стюартбурна отець Нестор Дмитрів. На  17-секції при дорозі  люди поставили великий дерев’яний хрест, а під ним прибрали вівтар де на Квітну неділю мала відправитись перша Служба Божа. Тим часом у ночі, з суботи на  неділю звіялася буря, випав великий сніг. Тому Службу Божу відпраляли у крамниці одного француза.

 В 1939 році Збруч перейшли війська Червоної Армії і в селі розпочалися різні перетворення. Багато селян було вивезено в сибір по так звані «неблагонадійності,» бо вони були членами різних громадських організацій, або були віднесені новою владою до заможних селян.

25 Квітня 1941 року в селі було створено колгосп, ввійшло 60 господарств і в його розпорядження було виділено 110га землі, 20 пар коней, ряд іншого реманенту.

В 1941 році, коли в село прийшли німецькі окупанти, на території Синькова було створено фільварок. На селян був накладений непосильний контингент.

В роки другої світової війни на території села починає створюватися підпільна організація ОУН-УПА. Її члени збирали різну інформацію і передавали її по призначенню.

По приходу радянських військ в1944 році розпочалося жорстоке переслідування і знищення членів ОУН-УПА  на території села. Багато людей було розстріляно, арештовано і замордовано, вивезено в  далекі сибірські нетрі.

В 1947 році було відновлено колгосп. Всі жителі села були об’єднані, від них було забрано землі, реманент, тягову худобу. До 1955 року головою колгоспу був Оробко Омельян Іванович, з 1955 року Якимець  Сидір  Захарович.

В 1953 році громада села реставрувала покинуту польську «стражницю», створивши для села осередок просвіти і культури. Великий зал, сцена, додаткові приміщення дали можливість розвивати культуру в селі. Задіяли хор, театральні колективи. На другому поверсі була виділена кімната для сільської бібліотеки. Книжковий фонд постійно зростав і в 80 роки для бібліотеки було виділено дві кімнати. З 1960 року школа, яка була на території села одержала статус восьмирічної школи. В 1967 році розпочато будівництво середньої школи. Більшу частину організаційної роботи по будівництві школи взяв на свої плечі тодішній директор восьмирічної школи Гречко Іван Петрович. Будівництво середньої школи було закінчено в 1971 році та з вересня 1971 року розпочато навчання.

Категорія: Історія | Додав: Nazik (11.11.2013)
Переглядів: 1491 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0